Мене звати Женя. Я живу в прекрасному місті Харкові. Мені недавно виповнилося 8 років, і в нашій сім’ї я найстарший. У мене є два молодших брати і сестричка, і я намагаюся бути для них хорошим прикладом у всьому. У нашої мами багато клопотів і у кожної дитини в сім’ї є свої домашні обов’язки. Ми разом прибираємо вдома і на подвір’ї. Восени ми з татом і малюками прибираємо листя, а взимку---сніг. Це дуже весело робити разом. З усіх справ я найбільше люблю, коли мені доручають намалювати малюнки для домашнього сімейного вечора і приготувати для всіх молочний напій.
Я навчаюся в третьому класі технічного ліцею, і ще з 5 років серйозно займаюся акробатикою. Тренування проходять щовечора і перед змаганнями графік особливо напружений. Якось наш тренер вимагала, щоб ми займалися у неділю. Це зручно для всіх дітей та їхніх батьків. Але ми з моїми батьками пояснили, що у неділю ми ходимо до Церкви. Нас не зрозуміли і не підтримали. Я і сам почувався ніяково, адже моя участь була важливою і мені не хотілося підводити команду. Дома я запитав у батьків, чи зможе хоча б цього разу, перед змаганнями, моя сім’я піти в Церкву без мене. Мама подивилася на мене і відповіла, що в такому разі я позбавлюсь благословень Господа і дам привід моєму тренеру і моїй команді вважати, що Церква для мене не така вже й важлива.
Ми помолилися, щоб усе вирішилося якомога краще. У неділю ми були в приході, і хоча я хвилювався, але в понеділок тренування пройшло добре. На змаганнях ми теж виступили гідно. Поступово неділя для нашої команди стала вихідним днем.
Я знаю, що Бог може відповісти на наші молитви і прийти до нас на допомогу. Особливо, якщо ми бажаємо чинити правильно, так як вчинив би Ісус Христос.